Кажуть, що у страху великі очі — і це правда. Коли ми стикаємося з невідомим, нам здається, що перед нами стіна, яку неможливо подолати. Я зараз проходжу через свої етапи, і мені страшно. І хоча я розумію: навіть якщо не вийде — це не кінець життя, серце все одно стискається. Життя довге, але в моменти страху час ніби завмирає, а емоції переповнюють настільки, що важко дихати. Усвідомлюю: усе це лише в моїй голові. Ми, люди, такі дивні — боїмося там, де насправді безпечно, і водночас кидаємося в небезпеку, ніби нас туди тягне. Чому так відбувається? Можливо, саме страх нагадує нам, що ми живі, а сміливість народжується не у відсутності страху, а в умінні йти вперед, навіть коли він стоїть поруч.