Раніше я була тією людиною, яка на вулиці ловила кожен погляд, кожне слово, й одразу думала, що про мене говорять щось погане. Якщо хтось усміхався чи кидав фразу повз, мені здавалося, що це точно стосується мене, що вони пліткують чи осуджують. Це було важко, адже я постійно жила в напрузі, ніби весь світ спостерігає за мною.

Зараз я розумію – люди здебільшого взагалі не думають про мене, кожен зайнятий власними справами. Я виросла, стала дорослішою і вже можу з певністю сказати: помилятися – нормально. Якщо хтось вказує на мою помилку, я не ховаюся, не плачу під ковдрою, а приймаю це як можливість для розвитку. Можу подякувати, можу посміятися, можу навіть зізнатися, що мені соромно. Але більше не дозволю собі застрягати в цих думках. Я вчуся жити для себе, а не для чужих уявлень.