Про тих, кого рано позбавили дитинства.

І ДОРОСЛІ ТЕЖ.



Є такі діти, які зарано подорослішали. Подорослішали тому, що не було поруч із ними надійних дорослих, батьків, на яких можна покластися.



-П'ючий, непередбачувано, то п'яний, то тверезий тато.

-Мама, яка залишала у п'ятирічному віці сидіти з братом-немовлям, і карала, якщо донька недостатньо добре справлялася з «материнськими» обов'язками.

-Тату, який міг раптово розлютитися і побити.

-Інфантильна мама, не здатна до прийняття рішень, що вічно ображається, перекладає на дитину відповідальність за свій стан.

-Мама і тато, що бурхливо з'ясовують стосунки, дуже нестійка пара.



Не важливо, якими саме вони були.

ВАЖЛИВО, ЩО ВОНИ БУЛИ НЕПРЕДПОВІДАЛЬНІ, І ПОРУЧ З НИМИ БУЛО НЕБЕЗПЕЧНО.

А коли небезпечно, то дуже багато тривоги та безпорадності.

Багато настільки, що винести у дитячому віці ці почуття, тим паче на самоті – неможливо.



І тоді у дитини народжується здатність, яка допомагає їй вижити. Він починає дуже уважно спостерігати за батьками, намагаючись передбачити їхню поведінку. І не лише передбачити, а й вплинути на цю поведінку. «Якщо я зроблю так, то мама не лаятиметься». "Якщо я зроблю так, тато прийде тверезий".



Це ілюзорний контроль над іншими, з одного боку, дуже важливим, тому що дозволяє дитячій психіці не зруйнуватись остаточно.



Віра в те, що він хоч якось може контролювати поведінку батьків, допомагає справлятися з розпачом та безпорадністю.

Коли безвихідь від того, що відбувається в сім'ї, «накриває» з головою, способом допомогти собі часто є надія «я зможу вплинути на батьків та переробити їх».



І дякую цим захистам, що допомогли вижити в дитинстві. Але ціна, яку сплачує людина, дуже висока.



-По-перше, відбувається деяке "розщеплення" психіки.

Одна частина, в якій і зібрані всі дитячі переживання безпорадності, залежності, тривоги, розпачу, «заморожується», натомість гіпертрофовано виростає інша частина: псевдодоросла, контролююча, відповідальна за весь світ.



Але оскільки неможливо заморозити одні почуття, не заморозивши інші, страждає вся дитяча, яка відчуває частину. Такі люди часто виглядають «дуже дорослими» або виглядають наче застиглими, з якоюсь маскою на обличчі. Не рідко, до речі, це маска "позитиву".



-По-друге, енергія, якій у дитинстві належить йти власне на дитинство, на пізнання себе і світу, виявляється спрямованою на тривожне пізнання-сканування інших.

І про себе і реальний світ людина знає дуже мало, її глибинні переконання залишаються тими самими, що й у дитинстві. Усередині так і залишається та, дитяча картина себе і світу: «Світ непередбачуваний і небезпечний, а я в ньому залежний і безпорадний».



-По-третє, оскільки дитина не знає, що їй не під силу переробити батьків, що це неможливе завдання – стати батьком своїм батькам, він «невдачу» у переробленні прийматиме на свій рахунок: «я не впорався, справа в мені».

І виростає він із відчуттям, що він недостатньо гарний, що він мало старався, що він не справляється.



Він намагатиметься знову і знову, втікаючи від розпачу та безвиході. І знову стикатися з тим, що не справляється.

Від цього багато провини та втоми.



-По-четверте, оскільки людина і так зіткнулася з надмірною непередбачуваністю в дитинстві, вона не може винести її ще більше.

Тому він обиратиме те, що йому звичне. Звичне, навіть якщо воно жахливе, менш страшне, ніж невідоме.

І вибирати така людина буде (несвідомо, звісно), те, до чого він звик у батьківській родині.



Цим пояснюється те, чому діти алкоголіків часто потрапляють у подружні стосунки із залежними людьми.

Більш здорові стосунки людині невідомі, тим і небезпечні.



-По-п'яте, йому дуже важко буде позбутися надмірної уваги до інших людей та надмірного контролю.

Це те, чому він навчився дуже добре у дитинстві.

І це заважатиме йому у стосунках відчувати себе, дбати про свої потреби.



І заважатиме іншим людям у відносинах з ним: або вони інфантилізуватимуться, перекладуть всю відповідальність за себе на контролюючу «маму», або відчуватимуть багато агресії і йдуть з таких відносин.



Наслідки надмірно раннього дорослішання та взяття він непосильної відповідальності за виправлення батьків можна перераховувати ще довго. Одне зрозуміло – жити із нею важко, дуже багато втоми.



Психотерапія з такими людьми – процес тривалий.

Багато часу може знадобитися, щоб людина усвідомила, що намагаючись контролювати іншого, вона тікає від власних нестерпних почуттів.



Далеко не одразу людина може відчути себе у досить безпечній обстановці, щоб повернутися до тих, «заморожених» почуттів розпачу, тривоги, безвиході.



Повернутися, щоб нарешті оплакати неможливість щось змінити, з чимось впоратися.



Оплакати, щоб прийняти: «я не можу контролювати батьків, я не можу контролювати світ